Національний феномен Кирило-Мефодіївського товариства

Узнать стоимость написания работы

Міністерство освіти і науки України

Чорноморський національний університет імені Петра Могили

Факультет політичних наук

Кафедра історії

 

КУРСОВА РОБОТА

 

з «Історії України»

(назва дисципліни)

 

на тему: Національний феномен Кирило-Мефодіївського товариства

 

Студента 3-го курсу 334 групи

Галузі знань: 0203 - Гуманітарні науки

Напрям підготовки: 6.020302 «Історія»

Бурянника Андрія Ігоровича________

(прізвище та ініціали)

Керівник Лозко Галина

Сергіївна д.ф..н.,професор

(посада, вчене звання, науковий ступінь, прізвище та ініціали)

 

Національна шкала ________________

Кількість балів: __________Оцінка: ECTS _____

 

Члени комісії ________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали

 

 

 

Миколаїв – 2017

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Народження товариства

1.1 Соціально-політичне становище в країні

1.2 Причини зародження товариства .......................................8

1.3 Ідейні натхненники товариства та Тарас Шевченко…………………….10

РОЗДІЛ 2. Ідейний ґрунт організації

2.1.Формунання постулатів (Ідеологія)

2.2.Гілка етнокультурних міркувань

РОЗДІЛ 3. Крах діяльності братства та глибина його національно-духовного значення для українців 25

3.1.Приборкання імперським жалом організації............................25

3.2.Значення поступу світочів нації або незгасиме полум’я для боротьби за національне становлення українців 29

ВИСНОВКИ................................................................34

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ..................................36

 

 


ВСТУП

 

Актуальність. Споконвіку українські землі були вагомим історичним полем для творення майбутнього для безлічі країн. Українці, що були і є автохтонними на своїй землі протягом століть прагнули мати власну державність, за яку було пролито кров її ліпших синів та розв’язано потужну ідейно-політичну боротьбу. Одним із форпостів національного самовизначення та примноження культурної боротьби стало ХІХ століття. Воно гідно постає як одне з плідних в хронології культурно-ідейного розвію українського народу. До формування чого в середині ХІХ ст. долучились спраглі до традиції українського визвольного й автономістського руху члени Кирило-Мефодіївського братства (як називали Грушевський та Шевченко його) чи товариства. Ідей патронат був наскрізно   викарбований самою ж назвою: «Товариство іменує своїми покровителями святих просвітителів слов'янства Кирила і Мефодія й приймає своїм знаком печатку (кольцо) або ікону з іменами або зображеннями цих святих», — зазначалося в головних правилах братства.

Найпершим та домінантним форпостом своїх ідей вони вважали українську мету на самовизначення та право на диференційованість національно-культурних поглядів у побудові власного щастя та слов’янського взаєморозуміння, що могло б позначитись на будівництві тогочасного європейського цивілізаційного устрою.Тому цілком справедливо, що Кирило - Мефодіївське товариство було формою культурно-політичного розвитку та опорою для захисту української ідентичності, продовжило і розвинуло тенденції орієнтації українців до моральних чеснот та міжслов’янської згоди.

Безперечно, що час для муштрування ідейних вимог у товариства був несприятливий у силу політичних обставин, які розділили Україну між імперіями та пильно застерігали її національно-державні ідеї боротьби за незалежність. Найгірше позначалась шовіністична політика Російської імперії на долю українства в Україні. Більшою лояльність було пройняте політико-культурне ставлення Австрійської імперії до клаптику західноукраїнських земель, які були нею включені внаслідок поділів Польщі в кінці XVIII ст. Але дане товариство зуміло майстерно увібрати в собі освічену поміркованість М.Костомарова,   революційно    визвольні  мірила  літератора ідейника   Т.Ше-вченка, культурно-освітній прагматизм П.Куліша, висування перспективи слов’янської консолідації  М.Гулака та сутнісні думки ще сотні членів організації. Програмні документи ставали реформаторською догмою для державно-народних перевтілень у русі християнської моралі та людської гідності.

Наукові дослідження здійснювали Р.Симоненко, М.Грушевський, який не оминув теми національно-культурного руху з участю даної організації, влучністю історичних барв для національного самоусвідомлення згадав цю організацію О.Субтелньий у своїй праці «Україна: історія», П. Зайончковський та інші. Праці М.П. Драгоманова поклали початок науковому дослідженню Кирило-Мефодіївського товариства й започаткували його наукову історіографію. Обмеженість джерельної бази не дала Драгоманову всебічно дослідити історію та ідеологію кирило-мефодіївців. Однак завдяки Драгоманову інтерес до товариства й до українського суспільно-політичного руху взагалі дуже посилився. Разом з тим, М.П. Драгоманов дав початок формуванню української національної історіографії Кирило-Мефодіївського товариства. Багато праць   започаткували якісно новий етап у вивченні феномену братства, що характеризується першими спробами висвітлення соціально-політичної ролі українців у побудові своєї державності на базисі формування національно-культурної ідентичності.

Серед інших досліджень виокремимо роботу Михайла Возняка, який визначає ідеологію організації, викладену у "Книзі буття українського народу" у формі біблійного оповідання. Втім, попри , здавалось би, довершеність наукового осмисленя діяльності та значення товариства в історії України науковими працями, вирує цікавістю феномен політичної перспективи з позицій функціонування Кирило-Мефодіївського товариства. На що, на мою думку, потрібно звернути особливу увагу.

Метою курсової роботи є висвітлення найхарактерніших рис та особливостей розвитку Кирило-Мефодіївського братства як національного феномена.

Досягнення поставленої мети курсової роботи передбачає розв’язання таких завдань:

– розглянути розвиток Кирило-Мефодіївського товариства;

– навести характерні риси розвитку Кирило-Мефодіївського товариства ;

– охарактеризувати його політично-правову сутність;

– дослідити внесок Т.Шевченка в діяльність товариства;

– проаналізувати змістовність організації;

– визначити роль членів організації;

– дослідити феномен товариства;

– розглянути значення товариства в історії України.

Об’єктом курсової роботи є час існування Кирило-Мефодіївського товариства в історії України , його сутнісні риси.

Предметом даної курсової роботи є особливості процесу формування й розвитку Кирило-Мефодіївського товариства, який зчинив великий вплив на розвиток українського національного відродження. Оцінюється роль діячів товариства в культурно-політичному поступу.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становить система загальнонаукових і спеціальних наукових методів таких як: індукції та дедукції, порівняння, узагальнення, системний метод та метод аналізу. Також, діалектичний метод дав змогу розкрити єдність та суперечливість сутності товариства з їх політичною прокламацією.

Хронологічні рамки роботи обмежуються періодом з становлення Кирило-Мефодіївського товариства та, власне, з часу його однорічної діяльності та часом його ліквідування. Тобто, кінець 1845-початок 1847 рр.

Територіальні рамки роботи: етнічна територія України у першій половині XIX ст.

 

 

РОЗДІЛ 1. Народження товариства

 

1.1   Соціально-політичне становище в країні

 

Україна або Південна Русь має свою багатознаменну та повчальну історію - писав світоч наукового поля ХІХ ст. Микола Костомаров. Після розгрому Запорозької Січі, введення кріпацтва, ліквідації договірних відносин України з Росією політичне життя в Україні надовго, немов, завмерло. Про це яскраво висловлено в анонімному листі до редактора "Колокола". "Відтоді Україна мовчала, її народність була зневажена. Ім'я "хохол", яке москалі давали козакам від їхніх оселедців, зробилося синонімом дурня. Поетична мова України стала предметом глуму та посміху. Українська історія була або занехаяна, або подавалася в перекрученому вигляді, відповідно до благих цілей і видів уряду". А ще, Петро I своїм наказом далекого 1720 року заборонив усякі українські друки, — Котляревський відважно зламав цього наказа, і випустив твір свій друком на символічному рубіконі XVIII-XIX ст.. Дуже прикро, що згодом доведеться долати цензурні скорпіони на рідне слово [6, c.169].

За антиетнічним принципом розібрані українські землі з-поміж її ненаситних імперських сусідів. Переважна частка земель перебувала під підданством Російської імперії - Лівобережжя, Правобережжя, Південна Україна, а   Східна Галичина, Південна Буковина й Закарпаття — у складі Австро-Угорської імперії. На щастя вдавався культурний зв’язок просвітителів національного поступу із земель, де жили українці для втілення теоретичної аполоґетики на захист українського народу та за можливості формування політичних течій на відновлення згубленої державності та нівелювання решток автономій (характерно це в Російській імперії, що денонсувала принципи гетьмансько - царської «згоди» середини ХVII ст.). Він, бодай локально та хронологічно розрізнено, але скріпив живий ланцюг українського руху. Основним прикладом можна назвати діяльність напівлегального демократичного, просвітницького та літературного гуртка «Руську трійцю» (1833-1837рр.) на Галичині.

Ідеї соціального й національного визволення визрівали з поля нестерпної колоніальної політики. Економічні зиски імперії ставились вище за погляди українського селянства – провідника хліборобського промислу на своїх землях. Що в будь-яку мить могло акумулюватись несправедливим митом чи фінансовим податком. Негативна традиція чого була збережена ще з польських часів. Тож перша половина ХІХ ст. у світлі небайдужих до долі народу стихійно реагувала на подібні елементи неприязні.

Ланкою політичного вільнодумства укріпився Декабристський рух в Україні, який був продиктованим ненавистю до кріпосництва та воля до змін , вщент до використання революційних інструментів боротьби. Характерно, що його емісарами стали представники освічених кіл –дворяни чи офіцери, останні наситившись баченням суспільно-політичного , на їх думку , ліпшого життя в Західній Європі під час гоніння наполеонівщини після 1812р. по Європі. Що пробудило ідеї військового перевороту, який зазнав фіаско в грудні 1825р., ватажки покарані. Але ідейний матеріал «Руської правди» ґарантував республіканський тип правління, землю селянам, ліквідувати всі стани, демократичні свободи та ,головне, відміну кріпацтва. Все це живилось бажанням провідних течій Руху: «Північне товариство», «Південне товариство», «Товариство об’єднаних слов’ян». Після їх придушення царат почав широкі реакційні заходи: придушення лібералізму, сформувались стовпи державної сили для народного контролю. Їх складові були такі: православна віра, самодержавство, народність. Перші дві ланки попри утиски народних свобод через домінантність самодержавства були ще притаманні православ’ям на землях, наприклад, Наддніпрянщини, а останній пункт визначив великоросійську народність базовою й відвернення національного 1партикуляризму. Тому становище українства було складним , перебуваючи у тенетах імперського колоніального впливу, але живим, що зберігало традиції та плекало інтеліґентними провідниками спрагу до пертурбацій.

1ПАРТИКУЛЯРИ́ЗМ-прагнення окремих частин держави до відособлення, до недоторканності місцевих, приватних прав, привілеїв на шкоду загальнодержавній справі.

 

1.2 Причини зародження товариства

 

На початку 40-х років XIX ст. центральною точкою лінії українського національно-визвольного руху невипадково став центр держави Русі- Київ. Кількісну активність склали студенти і молоді викладачі Київського університету, що був заснований царатом в 1834 р. з метою цвітіння «великоросійськості» на українських землях. "Київ з його молодим університетом став осередком культурного життя де зустрічалися між собою спольщені українці Правобережжя зі зросійщеними українцями Лівобережжя. Тут, на перехресті ріжних культурних впливів, на ґрунті так багатому історичними споминами, прокидалася українська національна думка й поширювалася до ідеї слов’янської взаємності. Вплив польської літератури надавав їй радикальний відтінок" [5, с. 280].Вони організували тут Київський гурток молодих ідеалістів. Конспіративні зустрічі в подальшому стали формою практичної діяльності «братчиків» для обговорювання програмних документів, їх прокламації. Метою постало сприяння розвитку духовних сил української нації та звільненню селян із кріпацтва. Все це підкріпилось захистом національної ідентичності, ґрунтовним адвокатом якої стала українська мова, докази маловартості чи діалектності якої нівельовувались яскравими зразками літературних творів.

На своїх засіданнях гуртківці обмірковували над майбутнім України, опрацьовували праці французьких філософів-утопістів, цікавилися процесами відродження сусідніх народів: поляків, чехів, хорватів, сербів, болгарів, словаків, словенців і плекали мрії “щоб усі слов'яни стали добрими братами” і “брат з братом обнялися і поговорили слово тихої любові во віки і віки”. Відводили активну роль освіченості населення на шляху до свого майбутнього блага. Щодо чого пізніше Куліш пропонував створення національних шкіл та церков.

Цей гурток став ідейним та організаційним попередником найбільш відомого українського політичного товариства кінця 40-х років XIX ст. - Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія, більш відомого як Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Іменник «братчики» інсценізував для духовної консолідації однодумців Т.Шевченко, а М.Грушевський історично оцінив його глибоку сутність для національного руху.

Коли аналізувати передмови створення товариства , варто зважити несприятливі моменти , за яких був змушений жити український народ у першій половині ХІХ ст.. А становище було одним із найскладніших в Європі. Рівень української асимільованості імперським централізованим жалом, що позначилось на консолідації , свідомості народу, формуванню політичної еліти.

Цікаво, що на той час переважна більшість українського панства одержала звання російських дворян (такими імперські власті визнали майже 25 тис. шляхетських родин колишньої Гетьманщини). Царські адміністратори виганяли українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Чим послабились культурні позиції українства. Що могло б відторгнути відродження нації. Винила потреба у формуванні української національної ідеї, створення національної політичної організації, що стало найголовнішим для подальшого існування українців як окремої етнічної спільноти, що має сконсолідуватися в єдину націю на всій етнічній території.

Не можна обійти повз існування також соціально-економічних передумов, насамперед наявність кріпосного права та панщини, необхідність ліквідації яких теж добре усвідомлювали учасники національного руху і укоренили програмно члени товариства. Цінність тих же ідей сповідували декабристи. Попри неоднозначність трактування ними сутності питань українства, відголоски «слов’янського» принципу збереглись. Про що дослідник О. П. Павелко зазначає: "Кирило-мефодіївці були спадкоємцями ідей декабристів і, у першу чергу, Товариства об’єднаних слов’ян. Це яскраво підтверджує програмний документ Кирило-мефодіївців "Книги буття українського народу, де прямо вказується на «Товариство об’єднаних слов’ян» як на свого ідейного попередника, бо воно теж мало на меті повалення самодержавства, ліквідувати кріпосництво й об’єднати всі слов’янські народи в одну федерацію"[15,с.51-52].

Отож, на середину 40-х років ХІХ ст. в Україні склалися об’єктивні та суб’єктивні передумови для виникнення першої нелегальної політичної організації, що стало кульмінацією національного Відродження. Відзначимо, що все це здійснювалось в моменти європейських політичних процесів, яким був характерний розвиток політичної, філософської думок. І природнім ставало створення моделей таємних організацій , боротьба яких точилась за національне та соціальне визволення. Апофеозом чого стала «Весна народів».

 

1.3 Ідейні натхненники товариства та Тарас Шевченко

Незгасимі світочі народницького руху в Україні живились спрагою до втілення історичної справедливості , етнічної злагоди у полінаціональній державі та відстоювання законних соціальних прав. Тому корифеями братства стали освічені, далекоглядні та патріотичні українці. Ті, яким було під силу взяти на себе обов’язок національного Відродження та скріпити його скелет культурним диханням, мудрими ватажками та демократичною душею. Власне, в демократизмі намірів проявлялись ідейні вимоги організації із послідовною українофільською позицією. Великою мірою вона була пройнята духом романтичної поетики, яку привив руху Шевченко, культурним розвієм Куліша, радикалізмом перевтілень Гулака та лояльності Костомарова.

Плеяду засновників склали, як прийнято вважати, чиновник канцелярії генерал-губернатора М. Гулак, ад’юнкт Київського університету М. Костомаров та студент цього ж університету М. Білозерський. До лав товариства приєдналися поет і з простонародною строю Т. Шевченко, вчителі П. Куліш і Д. Пильчиков, студенти університету О. Навроцький, О. Маркович, І. Посяда, Г. Андрузький і О. Тулуб, поміщик М. Савич. Як підрахували дослідники , то десь 100 осіб здійснювали зв’язки і мали дружні відносини з членами товариства. Тому їх теж можна долучити до числа «братчиків». Соціальною відмінністю стосовно масонів або декабристів позначились «братчики» даного товариства, у конґломераті якого були уже не представники великої родової аристократії, а основу нової організації складали вчені, письменники, діти середніх чи дрібних землевласників.

Хоч і товариство проіснувала лише понад рік, його діяльні співробітники спромоглись залишити міцний відбиток в історії як своєю причетністю до нього, так й іншими життєвими потугами на благо народу та приближення знаменних перспектив до визволення. Основними науковими осередками для росту ідей братства стали Київський та Харківський університети у сфері передової професури та викладачі, студенти, вчителі , що представляли різні соціальні верстви. Це, власне, засвідчило демократичний простір гурту. Хоча основну масу студентів і викладачів Київського університету св. Володимира складали вихідці з російського дворянства та правобережної польської шляхти, ті з них, хто не забув свого українського походження, чию пам’ять розбудила "Історія Русів", і чия свідомість формувалась під впливом "Енеїди" І. Котляревського та творів харківських романтиків, стали творити нову українську національно-політичну думку [5, с. 280].

У дельті Кирило-Мефодіївського товариства були : Микола Костомаров (1817–1885),який займав посаду професора історії у, нещодавно створеному, Київському університеті, живив ідеї слов’янської федерації вщент до створення загального слов’янського собору з практичними функціями. Правник та революціонер , що був службовцем канцелярії Київського, Волинського і Подільського генерал-губернаторства Микола Гулак (1817–1899), був одним із основоположників програмних документів організації, зокрема, статуту, співавтор «Книги буття українського народу», наступний член організації учителював у Полтавському кадетському корпусі Василь Білозерський (1825–1899). Їх можемо сміливо визнати «піонерами організації», її базовим інтелектуальним центром, а , головне, фундаторами. Набираючи обертів свідомі ідеї підхопив вчений, письменник та педагог Пантелеймон Куліш (1819–1897).Не лише літературним, а й революційно-пильним , романтичним сподвижником став Тарас Шевченко (1814–1861). Поміщик з Полтавщини, педагог та журналіст водночас Микола Савич (1808–1892),він був палким поцінувувачем ідей Великої Французької революції , мав освіту здобуту в Парижі, крім того, переймався емансипацією жінок у суспільстві. Історик й педагог Олександр Тулуб (1824–1872) . Педагог Дмитро Пильчиков (1821–1893). Певно одна з головних заслуг братства було залучення до своїх лав молодого цвіту –студентів. У коло ідейників вступили студенти Київського університету – етнограф-фольклорист Панас Маркович (1822–1867), поет- перекладач Олександр Навроцький (1823–1892). Відчайдушним був громадсько-культурний діяч та педагог Іван Посяда (1823–1894), а ще свою радикальнішу лепту вклав поет і публіцист, вчений Георгій Андрузький (1827– р. с. невід.). Останній член був наймолодшим , походив з родини дрібного поміщика та цікавився політично-правовими проектами стосовно держави та слов’янського співіснування. Висував ідеї республіканського устрою, поетично приголомшував громадськість бідною волею українців, видав вагому працю «Ідеали держави». Ці шановані персони стали живими каталізаторами братства, втілювачами його наснаги та ваги серед простолюду. Члени товариства мали своїми знаками персні з викарбуваними іменами цих святих та відповідною іконкою [14, c.209]. Звісно, що серед цих непересічних осіб примітними для мудрого ока стануть вчений М.Костомаров, М.Гулак , що являв у собі енциклопедиста ( математичні, літературні, історичні знання мав, оперував науковими догмами юриспруденції), П.Куліш, який був затятим поборником освіти, матеріального відзеркалення віри – будівництва храмів , спорудження шкіл. Але всі ці особи не хоч і мали багаті погляди на майбутнє України , її соціально-політичну долю доповнювали один одного та зробили потужні внески в ідеали визволення для майбутніх поколінь нації.

Окремої уваги заслуговує діяльність генія літературного слова Т. Шевченка та соратника ідей «братчиків». Тараса Григоровича без зайвих гіпербол можна вважати "батьком" української національної ідеї, що відбула своє формування у традиційній формі ,притаманній для цивілізованої Європи. Кобзарева поезія змогла не лише забезпечити "зв’язок часів", але й дала старт метаморфози української етнографічної маси, що фактично вичерпала свою політичну еліту і, наче , була приречена тотальній імперській асиміляції, в гонорову європейську націю, даючи для неї розуміння минулого і мудрі вказівки для побудови майбутнього, а ще щиру надію глибокі сподівання. Йому притаманна здатність до гострої критики української еліти того часу, задля відтворення надій на національний порятунок та консолідацію в честь народного визволення з кайдан, загнаних «ворожими іродами». Прагнува звільнити всіх та кожного українця перш за все могутністю рукописного слова, що проявило глибину його мудрості та формування постулатів державних поглядів.

Міцкевич з польського краю, Пушкін з великої Росії , Байрон з далекої Англії стали форпостом романтичних ідей у письменницькому світі. Шевченко ж прагнув злиття всіх слов’янських рік в єдине море. Він захоплювався героями слов’янських поступів та волів докласти зусиль для втілення такого ж сценарію для свого народу, у хаті якого «має бути своя правда і сила, і воля…». Вже перша збірка його поезій «Кобзар» (1840) продемонструвала світу широкий спектр лексичних, семантичних та фразеологічних можливостей української мови. Вона засвідчила, що мова здатна передавати всі відтінки людських емоцій, служити точному формулюванню думки, а отже, може бути надійним фундаментом для створення літературних творів світового рівня у різних жанрах — від низьких (байка, комедія, сатира) до високих (трагедія, ода тощо). У своїй творчості Шевченко синтезував українські діалекти різних регіонів, говірки міста і села, чим збагачував арсенал української літературної мови, суттєво сприяв національній консолідації народу України.

Непересічне значення Великого Кобзаря полягає не тільки в утвердженні української мови й розширенні її потенційних можливостей, а й в утвердженні ідей демократизму, палкому захисті соціальних та національних інтересів українського народу, обстоюванні його права на вільний суверенний розвиток [12, с. 280].

Певно, що Тарас став солдатом без зброї на фронті національної гідності українців, який для них же боронив демократичні вольності та муштрував злагоду з іншими народами на засадах паритету та християнської любові. Певно такий зміст думок адресував у посланні «І мертвим, і живим,і ненародженим …» прийдешньому люду.

 

Розділ 2. Ідейний ґрунт організації

 

2.1 Формування постулатів (Ідеологія)

Процес оволодіння умами молоді ідеями служіння власним нації і народу, який ототожнювався з трудящими і пригніченими масами населення, розвивався у контексті тогочасних європейських тенденцій [16, с. 280]. В умовах дезорганізації українців товариство прагнуло досягти ідей, які б уможливили привернення національних прав на користь народу. Звісно, що в умовах життя з іншими етносами на своїй землі на український національний рух впливали російський і польський національні рухи, зокрема декабристський та визвольна боротьба польської шляхти. Втім фактичні шовіністичні позиції їх учасників ставали за окремими винятками, відштовхуючим фактором для масової участі у них українців. Навіть відоме гасло польської шляхти: «За нашу і вашу свободу!» не привернуло увагу українців [14, c.206]. Але тим не менш багато схожості з єврепейською площиною політично-визвольних думок спостерігаються у літературному полі: романтизм бурхливо прививав національні почуття , відродження яких для українців стали злободенними та підштовхував до революційних поштовхів, які в Європі уособили «Весна народів», а в Україні лише існування та діяльність різноманітних пластів національного руху, одним серед яких і стало братство Слов’янське Кирила і Мефодія.

Архіви до нині зберігають цінні думки, які стали основоположними у програмах чи статуті товариства. Вони ж розгорнені у безлічі творах , листах, різних документах. З документів, забраних у часі трусів у членів Кирило-Мефодіївського братства та в запідозрених у приналежності до нього, найбільше страху нагнали на царського шефа жандармів гр. Орлова «Книги битія українського народу». В руки жандармерії дісталося кілька копій «Книг»: з них три писані рукою Костомарова, дві українські й одна московська, найшлися у Костомарова й Гулака, четверта, українська, писана рукою Гулака, в нього ж, а пята, писана рукою Навроцького, в Білозерського [2 , c.97]. Блискучим осердям думок «братчиків» став саме цей твір Костомарова «Книга битія народу українського». Не приховаємо, що той твір складався з впливу відомих « Кsięgi pielgrzymstwa polskiego» (1832) Адама Міцкевича. Варто ж лише згадати боротьбу поляків за державність після її краху наприкінці XVIII ст. , різних шляхів шукали поляки для її повернення, але наражались на поразки як після наполеонівських обіцянок, так і після повстання 30-х років ХІХст. Проте український документ пройнявся ширшим радикалізмом: його писання здійснене козацьким демократичним тоном, республіканським духом. У пана Міцкевича запозичено , як припускають історики, месіанізм. Остання річ характеризувалась ідеями звільнення всіх слов’янських народів з романтичним прицілом на передову місію в цьому поступі для України, а Києва –осередку захисту цих ідей, який уже випробував могутні традиції слов’янської давнини.

До слова, Звична метафора для Києва у подорожніх щоденниках XIX ст., як і у спогадах мандрівників, — "російський Ієрусалим"[18, c.206 ]. Він був одним із міщанських форпостів державності російського царату. А головне, залишився консервативним щодо руських традицій. Неабиякого значення у творі надається переконливості та вагомості історичних аргументів, обґрунтовується християнсько-романтичне виникнення України.

Безпосередня програма мала риси поміркованості з тим же республіканським ідеалом ідеалом. Щодо повної незалежності України, то її не всі члени бачили. Так ,наприклад, В. Білозерський вважав, що через те, що Україна оточена більш сильними сусідами – поляками чи росіянами- то її окремішнє існування було б неможливим. Виходом залишалась федералізація етнічних одиниці на їх територіях проживання. Пробивався принцим політичного устрою США. Важливо відзначити перший явний проект соборності українських земель. У програмних документах товариства знайшла відображення ідея возз'єднання всіх українських земель. За розолбленим проектом, Україна як форпост і складова частина майбутньої слов'янської федерації повинна складатись з 2-х штатів: східний (Лівобережжя) і західний (Правобережжя), до якого б приєдналась українська Східна Галичина. По суті, це був перший висунутий суспільно-політичним рухом України XIX ст. проект возз'єднання східних і західноукраїнських земель [12, c.505 ].

Українській стороні шляхом виховання мудрої інтелігенції та освіченого люду відводилась місія завдати перш за все морального удару по кріпацтву та відродити культуру в народні маси: публікувати книжки, видавати змістовну періодику, заохочувати людей до ідеалів європейських принципів освіченості. А ,головне , завданням України залишалась би консолідація слов’ян. Для чіткої реалізації цього пропонувалось програмно знищити абсолютизм, подолати опір політики царату. Надто промовисто описав ці наміри М.Костомаров: "І встане Україна з своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх Слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні в Сербії, ні у Болгар. І Україна буде не підлеглою Речі Посполитої в союзі Слов'янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місце, де на карта буде намальована Україна: "От камень, него же не берегоша зіждущії, той бисть во главу угла!" [13 , c.108]. За цю працю та безліч інших мудрих літературних візитівок для шукання визволення історик М.Грушевський назваво Костомарова «признаним ідеологом українства» і вплив його ідей на політичну думку був таким: "А тим часом Костомаров уже в Кирило-Мефодіївській добі був, безсумнівно, ідеологічним провідником України; се стало зовсім ясно аж за хвилю опублікування "Книг Битія Українського Народу" , - перед тим тільки більш інтуїтивно відчувалось [3,c.29-30].

Політична програма Кирило-Мефодіївського товариства окреслена не лише у «Книзі буття українського народу» («Закон Божий»), а й у таких фундаментальних працях як «Статут Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія», у відозвах «До братів велико росіян і поляків», у поясненнях В. Білозерського до Статуту Кирило-Мефодіївського братства та інших матеріалах. Пріоритетними ідеями документів-програм товариства були: скасування кріпацтва і станів, визволення слов’янських народів, створення федерації «Союз слов’янських республік». Усім народам гарантувалося право національної самостійності, вільного розвитку своєї мови, культури, Цікавим фактом був глибоко прописаний принцип демократизму, що міг дивувати після відомих нам періодів, що спіткали нас уже через менш як століття появи братства, тоталітарних режимів - виходу із федерації. Дійшло до того, що сам Костомаров сповідував ідеї, пов’язані з адміністративним устроєм. Так передбачалось функціонування Слов’янського собору, представницьким конґломератом якого могли стати етноси всіх слов’янських країн .Цей орган мав стати верховним у правовій конструкції слов’янських народів. Безумовно, що глибина демократичності вражає. Витоки таких міркувань наші ідейники черпали з французьких волелюбних поступів, відтіснення престолу над народом та принципами, що сформувались в США. Взагалі, національне питання, як вважає історик К. Кондратюк, привернуло найбільшу увагу товариства і ставилося в широкий контекст панславізму: "всі слов'янські народи... повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах". Столицею федерації мав стати Київ. Інакшими словами, таємна Плітична організація у програмі заявляла про те, що своєю метою ставить утворення слов'янської демократичної федерації на чолі з Україною [12,c.504]. Залишались питання щодо соціально-економічного устрою, які членами руху трактувались доволі по-різному. Програмні документи товариства народжувалися в дискусіях. Саме цим, очевидно, пояснюється їх синтезність та поліфонічність, адже пріоритетну роль національних ідей обстоював П. Куліш, соціальних — Т. Шевченко, а загальнолюдських і християнських — М. Костомаров. Наприклад, Т.Шевченко цурався абсолютиського правління, волів кригою ненависті покрити царат , українських експлуататорів. Навіть, вдався до критики у сторону гетьманів, що, думаючи про свої привілеї, проміняли державу. Шевченко не повноцінно шанує буржуазно-економічний принцип соціального устрою, але не любить кріпацтво та те, що воно сіє у збіднілому від «Пірової праці» свого народу. Тому він із презир­ством писав про тих українських діячів, які багато говорять про "неньку Україну", про її "долю-волю", а насправді заод­но з російськими поміщиками та царатом "деруть шкуру" з селян, "праведную кров із ребер, як водицю точать"- писав Шевченко [13,c.435]. Світле майбутнє України поет, якого сучасники назвали «пророком», пов'язував не з буржуазно-правовим ладом, а з самоуправлінням народу, з громадською, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від свавілля властителів. В основу самоуправління народу він поклав суспільну власність і, насамперед, власність на землю.

Отже, загальні політичні наміри диктувались соціальним становищем народу українського. А далекоглядність слов’янського блага доходила вщент до федерації вільних народів. Побудована на ідеях українського національного відродження та панславізму, ця програма виходила далеко за межі власне української проблематики. Характерно, що, перебуваючи під впливом західноєвропейських філософів та польського романтизму, у яких у цей час чітко простежується популярна народно-месіанська ідея, кирило-мефодіївці розробили свій варіант «месіанізму»: головною особою їхніх широкомасштабних планів мав стати скривджений, поневолений, але нескорений український народ. Саме йому відводилася місія визволителя росіян від їхнього деспотизму, а поляків — від аристократизму, роль спасителя і об'єднувача усіх слов'янських народів [1,c.236].

 

2.2 Гілка етнокультурних міркувань

Для кирило-мефодіївців був характерним особливий інтерес до минулого українського народу. Документи і матеріали свідчать про те, що саме цікавило їх в історії, як вони пов'язували минуле з сучасним і які робили висновки для майбутнього. Показуючи роль і значення українського народу в історії, члени товариства віддавали належне іншим народам, високо цінуючи їх спільний внесок у світовий прогрес [8,c.8]. З точки зору М. Зерова, "думки та ідеї братства, а головне його ентузіазм, "апостольської любові до ближнього" знайшли собі відгомін у шевченківській творчості — хоч слов'янофільство Шевченкове і його пророцький пафос властиві були раніше від організації братства. Шевченко був голосом тої самої пори, переживав ті самі настрої".

 «Братчики» спробували розгалузити активну громадську роботу, розпочавши втілювати в життя свої далекосяжні плани. Програмні документи обговорювали у квартирах членів братства. Ті місцини ставали сакральним «парламентом» для дискусій щодо політичного устрою , а головне залучати нових членів, налагоджували стосунки з прихильниками національного відродження інших слов'янських народів.

У сфері просвітництва кирило-мефодіївці насамперед переймалися підняттям культурного й освітнього рівня народу, його національної свідомості. Наслідком цього став проект шкільної програми В. Білозерського, який давав можливість зробити її початкову ланку максимально доступною для дітей сільських і міських «низів». Звісно культурно-соціальні погляди братчиків можуть і нині викликати розбіжності поглядів щодо спільності хх мети, але Д. Чижевський так пише: "Різними духовними шляхами прийшли кирило-мефодіївці до Києва, на різні сторони світу було розіслано їх з Києва. Але в Києві вони пройшли через певну духовну спільність, відблиски якої залишились у них на все життя" [11, c.346].

Костомаров був романтиком, таким мірилом він сприймав світ. Це і було притаманне його багаточисельній творчості. Зміна соціальних, національних мотивів охоплюють тенденцію духовного розвитку та національного Відродження пройнялась у Костомрові та інших ідейникам –передовиках.

Костомаров захоплювався українським демократизмом, який прижили козаки. Він вважав себе російським істориком, але це не спричинило моральних колізій непорозумінь, адже він був чесний із собою і не полишав свою україноцентричність. Саме тому він прагнув досягти мовних прав, культурних просторів для розвитку та , головне, подолати згубну централізованість , навіяну царатом. Тож федерація на умовах рівності і поваги для нього досконалий варіант: «У майбутньому Слов'янському союзі, в який ми віримо і до якого сподіваємося, — зазначається в програмних документах братства, — наша південна Русь повинна становити одну державну цілісність на всьому просторі, де народ говорить українською мовою, зберігаючи єдність (з Росією), заснованій не на згубній, мертвій централізації, але на ясній свідомості рівноправності своєї власної користі...». Але тим не менше, він виголошував ідеї визнання народних окремішностей, права їх особливостей. Вважав, що особиста свобода не веде до непорозуміння і ворожості між народами , а навпаки ж за умови поваги державних інститутів( сформованих демократично) до свого народу, їх інтересів, не ділитиме народи на сорти по вертикалі, і сприйматиме їх самобутню цінність , самоправ’я , то за даних обставин скресне незадоволення державою ( яке викликав царат неодноразово) з боку народу . А ще цікаво, що не визріватимуть жодні плоди ворожсті до інших народів. А , як відомо, російському царату (на рівні з престолом Австрії) було прихильно мішати у нелюбстві народи, що заселяли терени їх корон для певного «збалансування» національних сил чи інтересів.

Культурне розмаїття українського руху розбавив своїми поглядами і Пантелеймон Куліш. Нагальної значимості приділяв П. Куліш вазі рідної мови для українців-української. Він ознаменував її духовним скарбом нації та народного серця. Він є автором першої фонетичної абетки  для української мови, яка лежить в основі сучасного українського правопису.

Примітно, що саме вчення Куліш почали етап привертання цікавості до рідної історії та слова, яким її описано. Історія продукувала національну пам’ять, за міркуванням письменника, вона б дозволила сконсолідувати міжнародну любов, а , головне, привити повагу до народів , що оточують український і далі. Він витримував поміркованість у своїх поглядах: картав за панегіричне вихваляння свого історичного минулого. Плідно із Шевченком зайнявся висміюванням шляхти української, не плекав жодної поваги до русифікації у колах міщанства. Ін хотів відчути людяність у народі, закликав до неї всіх.

«Читайте книги чужих авторів, а проте своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держітесь. Тоді з вас будуть люди як слід»- так тривіально писав Куліш, але вага його слів відбула свою місію в арсеналі мудрості товариства.

Він до глибини поваги та шани цінував російську літературу, її значення і зміст, але ж хотів, щоб відбувся розвиток і рідної української. Тим паче, що писав він твори крім української і російською мовою. У своїй він бачив перспективу, як і в інших літературах народів, що сформувались та заслужили свого визнання. А тим паче, він захоплювався здобутками літератури світу, культурними досягненнями інших світових одиниць. З урахуванням ваги та досконалої ціни кожної із потрібних для програмних ідей федералізації, він уможливлював федеративний устрій у державі , що злила багато народів у собі – Росії, сповідував ідеали парламентської республіки. Таку стежину він пророчив і Україні. У поясненні сутті людини та суспільства, його історичного розвитку він вдавався до фаталістичного детермінізму. Тобто неминуче не минеться у реаліях буденності. До тако ж коал відноситься і національна доля українців.

Шевченковим пером творилась література нації середини ХІХ ст, вбирала романтично-патріотичні фарби та змальовувала яскравістю їх тонів жахіття соціально-економічної злободенності. Шевченко став на сторожі народних інтересів: “…возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло них поставлю слово…”. Уже перша його книжка “Кобзар” (1840) засвiдчила воскресіння нації у драматичний період національної історії. Про цю книгу можна багато слів говорити та всі зведуться до відправної точки патріотизму. Ця книга створила ідейний бум на уми сленів товариства. Гадаю, що її цілком правильно було б назвати одним із програмних документів товариства. Чому? Вона –ідеал поетичної досконалості для української нації. За можливість існування якої і боролись «братчики», тож логічно , що у ній віднайшли ту омегу для поступу . Шевченків "Кобзар" поклав початок новому етапу в історії українського письменства. І.Франко писав: "Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову" [10, c.310].

Як марш Домбровського для поляків став музичним критерієм боротьби за свободу, таку ж подібну роль зайняли праці Шевченка для розвію української культури. Культуру реанімували «братчики» віршами поетів Шевченка, Куліша та чіткими проектами її розвитку. За імперських часів та радянських історіографів П.Куліш асоціювався на ряду із Костомаровим сепаратистом та втіленням ватажків буржуазного націоналізму. Селянсько-кріпацькою роллю Шевченка останні пропагандисти зуміли маніпулювати, що, між іншим, на щастя скресало русифікацію з вуст країни у 20-х рр. ХХ ст в період «коренізації». Цікаво, що Цитатами з Шевченка, як і цитатами з Біблії, можна доводити все, і кожна ідеологія чи партія може, використовуючи їх, проголошувати Шевченка «своїм», відтворюючи вигідний для себе образ. Тож дослідженнях про поета люблять бачити й використовувати потім культ поета й бажане його бачення. Тим варто довести, що сутність діяльності «братчиків» була потужною: як навів вище, відтворила свої ідейні плоди в майбутньому бодай curriculum vitae «змовників імені Кирила і Мефодія».

Не полишаючи увагою «пророка нації» варто додати, що він починав і дужав боротьбу за справедливість, щастя й добро. Став антиподом зла і насильства. Пан Шевченко дужими нитками поєднав ці риси із потребою злитись на них ідеєю милосердя, що явилось для нього істинно людським почуттям та правицею впродовж усього життя, Любов людей між собою та співчуття , добродійство вітав, шану віддавав тих, хто сприяв у помочі перемогти горе чи нещастя. Цурався поет всіх, хто був гострий на приниження інших чи на лихий обман. Відкидав образи як рису характеру, карав мораллю лиходійство тамтешнє та потенційне. Народний просвітник тримав смолоскип милості, за яку варто було б схопитись людстві – він вважав, поряд із засадами духовності. Пропагував незлим тихим словом учинки на користь людей та їх культурних благ. Він глибоко проникав в тернистість історії , бажав її коригування на користь народу, за що й ричепив собі майбутніми покіліннями гідне прізвисько «пророка». Він муштрував колективнісь у чеснотах таких як мораль, оцінив минуле, бачив теперішнє і плекав надії на майбутнє ліпше. Не варто довго міркувати, щоб зрозуміти кредо Кирило-Мефодіївського товариства , яке в своїй тотальній площині вміщало мисленнєвий світ Шевченка, поділяло ідеали Шевченка не з шани до нього, а через спільність їх у кожного. Це неабиякий успіх волі та національної гідності, що уможливлювало національний рух. А він, у свою чергу, спромігся на культурні здобутки нації та примноження їх вартості в історії країни, формування доречних культурних ідеалів тощо.

Отже, основним заданням культурної складової у діяльності товариства бачу застереження втрати своєї самобутності та відвернення історичної амнезії. А навпаки їм випала можливість досягти політичних висот програмування суспільного життя у культурно-цивілізаційних рамках європейського Просвітництва чи американської моделі співжиття із повагою, взаємодопомогою та перспективою майбутніх звершень.

У царині культури вони зуміли відстояти українське слово і право ним гідно розпоряджатись. Шевченкові приголомшливі до душевної гостроти вірші стали рядками з Кулішевими романтичними прозовими думками для прославлення відважних нот та сумних колізій української історії. Це ті наміри, спрямовані, знову ж таки, на національне Відродження, що в ХІХ відбулось та породило політичний процес відстоювання боротьби за державність, організацію партій та спілок соціального захисту понівеченого народу.

 

 

 

Розділ  3. Крах діяльності братства. Глибина його національно-духовного значення для українців

 

3.1 Приборкання імперським жалом організації

Історія важлива переможцям, бо вони втішуються її звитяжними сторінками за своєю участю. Але й ті, хто наразився на поразку та кару може гідно прийняти її урок, зберегти потрібність намірів та планувати їх дублювання згодом. Таким випадком увінчалась доля і членів Кирило-Мефодіївського товариства. Його скасували як суспільне явище та не знищили як національний орієнтир для, оживляючої свій морально-історичний потенціал, нації. Сумно, коли доля несправедлива, а коли її цю злу якість кують свої ж , то це неприпустимо. Саме так і закінчились потенційні наміри «братчиків», омегу яким приблизив студент Петров із своїми конспіративними навичками. Оволодіння ним жаги до чинів та «ліпшої» освіченості сприяло, гадаю, національній та культурній зраді.

Кирило-Мефодіївське товариство, фактично, не зуміло влаштувати старт активній праці, відповідно, підготувавши лише ряд програмних документів .І повноцінно та виважено визначити основні цілі і завдання своєї діяльності не мало шансів , оскільки було викрите. Його учасники були заарештовані і після слідства, що формально велось (вироки мірилсь бажанням царя) в Києві та Санкт-Петербурзі, засуджено на різні терміни ув’язнення і заслано до різних міст Росії. Найважчий вирок отримав Т. Шевченко — його було віддано в солдати і відправлено в оренбурзькі степи із суворою забороною писати і малювати [16, c.54].

Розгром товариства української інтелігенції та покарання братчиків знайшли резонанс у Європі. Паризькі газети "Jornal des debat" i "Democratic pasifiqe" влітку 1847 р. вмістили повідомлення про арешт кирило-мефодіївців і заслання Шевченка в солдати. Особливий інтерес щодо тих подій виявила австрійська й більш вільнодумна західноукраїнська преса, зокрема в газеті поборника національного руху на Галичині І. Вагилевича «Дневник руський» (1848. Ч. 4) було вміщено вірш польського поета Г. Яблонського «Мученикам вольності з року 1847».  Наступним номером періодики Кирило-Мефодіївське товариство названо "змовою малоросіян", а Шевченка — "мучеником справи руської вольності". У статті "Слово о Русі і її становищі політичному" містися заклик підтримувати традиції визвольного руху: "Чую голос народа, борющегося в путах деспотизму, чую воззваніє мучеників народної справи Шевченка, Костомарова, Куліша і інших".

Детальніше про майбутнє адептів братства варто наголосити, що багато хто з них не полишили ідеї визволення, подолали смуток організаційної руїни та жили і працювали, що було сил. Їх доля сповнена наступними подіями життєвих перипетій. . Світоч письменства Шевченко покараний найгрізніше прямим указом царя Миколи І. Тараса віддали у солдати окремого Оренбурзько­го корпусу із забороною писати й малювати. Таке жорстоке покарання поет отримав за діяльність у товаристві та за поему «Сон». Поет та художник прожив мало -47 років. Як доречно зауважуть його досліжники , то з цих літ 34 роки був у неволі:24 роки — під ярмом кріпацтва і понад 10 років —у найжорсткіших умовах заслання. А ще —13 років — перебував під невсипущим наглядом жандармів, ці роки ,здавалось би , були оповиті найліпшою свободо. Не дивно, що життя кобзаря стало символічною  картиною  долі  нації. Братчик Микола Костомаров згадував у «Автобіографії»: «З усіх притягнутих до цієї справи та в цей день зведених разом у кімнаті перед тими дверима, куди нас викликали для очних ставок, Шевченко вирізнявся безтурботною веселістю й жартівливістю. Він комічно розповідав, як під час повернення до Києва арештував його на паромі косоокий квартальний; зауважував при цьому, що недарма він здавна не міг терпіти косооких, а коли якийсь жандармський офіцер, що знав його особисто в пору його поперед­нього життя в Петербурзі, сказав йому: «От, Тарасе Григоровичу, як ви звідси вирветесь, отоді заспіває ваша муза», Шевченко іронічно відповів: «Не який чорт мене сюди заніс, коли не та бісова муза» [9,c.425].
М. Костомаров після річного ув'язнення зазнав вислання до Саратова під гласний нагляд поліції із забороною займатися навчальною і на­уковою діяльністю. Там пан Костомаров напи­сав монографію «Богдан Хмельницький» та «Бунт Стеньки Разина». Не полишав культурної ниви: підготував збірки україн­ських і російських пісень та ін. У 1855 р. Косто­маров позбавлений нагляду поліції., а уже у вересні 1859 р. рада Петербурзького універ­ситету обрали його професором російської істо­рії. У травні 1864 р. рада Київського університету надала М. І. Костомарову вчений ступінь доктора історичних наук. Мав велике щастя зустрітись у столиці з ста­рими друзями, П. Кулішем і В. Білозерським. Вони організували Петербурзьку українську «Громаду», видавали журнал «Основа». У тому виданні бу­ло надруковано теоретичні праці М. Костомарова «Думки про федеративний початок у Древній Русі», «Дві руські народності» і «Риси народної південно-руської історії». До речі, у тому журналі було застосовано Кулішевий фонетичний правопис , який ним створений наприкінці 50-х рр. Помер Микола Костомаров 1885 р. і був похований на Волковому цвинтарі у Петер­бурзі.

Всеосяжна поміркованість збалансувала лояльність царату до його проступків на їх зло. Адже протягом діяльності товариства він тримався ідей федералізації,  а  не буремно -  романтичних  поступів.
Пантелеймона Куліша ув'язнили на два місяці в арештантське відділення військового шпиталю, а потім відправили на заслання до м.Тули, Там він прожив символічні 3 роки і 3 місяці. А також Куліш пише в тих краях «Историю Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца», історичний роман «Северяки, автобіографічний роман у віршах «Евгений Онегин нашего времени» та інші, займався лінгвістикою., проявив цікавість до європейських мов. 1857 р. виходить його славнозвісна книга «Чорна рада». Пізніше її іменують першим історичним романом в літературі українців. Видав він український буквар і читанка — «Граматка», «Народні оповідання» Мар­ка Вовчка, які він відредагував і опублікував. Спромігся він на відкриття своєї друкарні. Розчарували обставини Куліша в державній службі , оселився на хуторі Мотронівка, де й поринув у вирій перекладів, особливо Шекспіра, Гете, Байрона. Іван Франко назвав Куліша «перворядною звіздою» в українському письменстві  та  «одним  із  корифеїв  нашої  літератури».
Правовий центр товариства - Миколу Гулака вважають лідером ради­кального крила Кирило-Мефодіївського товарист­ва, яке виступало за рішучі дії у справі ліквідації російського самодержавства та кріпосництва. Під час слідчих дій волів взяти на себе максимальну відповідальність, дбаючи про долі братчиків. Мужністю блищав на допитах , за що «как человек, способный на всякое вредное для правительства предприятие» був засуджений до трирічного ув'язнення в Шліс­сельбурзькій фортеці. У червні 1850 р. його ви­слали до Пермі. Там він працював у губернському статистичному комітеті, У лютому 1855 р. Гулак звільнений поліцейського нагляду, втім за ним здійснювали конспіративний контроль. Працював викладачем ма­тематики, природничих наук та історії у навчаль­них закладах Одеси, Керчі, Кутаїсі, Тбілісі. Його перу належать праці з історії, математики, філософії, юриспруденції. Він володів грузинською мовою, переклав з грузинської («Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі) та цікавився азербайджан­ською літературою.

В. Білозерський. Василь Білозерський викладав у Петровському кадетському корпусі у м. Полтава, був одним з авторів «Статуту» товариства. Після арешту в 1847 р. був висланий до Петрозаводська (Карелія). По звільненню жив у столиці імперії з 1856 р. . Там він включився до працю пітерського гуртка з колишніми товаришами. Тож не дивно, що 1861-1862 рр. був редактором першого українського щомісячного журналу «Основа». Далі доля його занесла до Варшави. Мав зв'язки з діячами на Гали­чині, співпрацював у газетах «Мета» і «Правда». Останні роки життя провів на хуторі  Мотронівці.
Зрадник або розпусник національних інтересів Петров Олексій Михайлович (1827-1883) —будучи студентом уже величного Київського університету , за його ницим до­носом були заарештовані члени Кирило-Мефодіївського товариства. Він примкнувся то «братчиків», воліючи вступити до їх лав, ввійшов у довіру М.Гулака, дізнавався цінну інформацію, а перед тим і підслховував через стіни міркування ідейників організації.

За це поступок проти «своїх» же у травні 1847 р. він був зарахований на службу до III жандармського відділення. Пізніше доля його потрясла , у березні 1849 р. за викрадення документів 1-ї експедиції канцелярії III відділення зазнав ув’язнення. У жовтні 1850 р. після зізнався і його відправили на службу до м. Олонецьк, видавши на витрати 300 крб сріблом (до­датково до тих 300 крб, які він одержав за донос). О. М. Варто зауважити, що згодом він писав мемуари, якими намагався спростувати сою згубну роль у знищенні царатом  товариства.
 

 

3.2 Значення поступу світочів нації або незгасиме полум’я для боротьби за національне становлення українців

Перша половина ХІХ ст. стала своєрідною реакцією національного духу . Висувались усні, але фундаментальні ідеї боротьби за належний соціальний статус. Бо ж найбільша маса населення – кріпосні селяни, то вся влада над ними належала поміщикам. Не випадковим стає ідейне прагнення «бритчиків» проланґувати ідеї декабристів знищити кріпацтво. Знищення російським царизмом наприкінці ХVІІІ ст. української державності на Лівобережжі і Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Цю колонізаторську політику стосовно українського народу російська влада здійснювала переважно ідеологічно-адміністративним шляхом.

Важливе значення мала і їх культурно-просвітительська діяльність.

Діячі Кирило-Мефодіївського товариства виступали активними борцями за розвиток і утвердження національної мови і культури українського народу, гаряче вболівали за долю свого народу, вірили в його краще майбутнє і всіляко прагнули сприяти його прискоренню. Разом з тим, вони постійно вивчали і пропагували просвітительські ідеї і досвід інших слов'янських народів, вступали в тісні контакти в діячами їх культури і національно-визвольних рухів, сприяючи духовному єднанню народів і взаємозбагаченню культур [8, c.5-6].

Феноменом стало виникнення і діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, що знайшло широкий відгук як у тогочасній суспільно-політичній думці, так і в пізнішій історіографії. Так, М. Грушевський ще у 1904 р. чітко висловився про історичне значення Кирило-Мефодіївського товариства: «…тут ми вперше бачимо спробу теоретичного обґрунтування української ідеї в політичній і суспільній сфері в дусі прогресу і свободи». Важку нішу слов’янського обов’язку взяла на себе Україна. Головним чином мала першою відтворити свою державність ( за винятком песимістичних думок помірованих «братчиків»).Так , Галицький дослідник М. Лозинський підкреслював, що згідно із програмою Кирило-Мефодіївського братства «Повинна була здійснитися також державність України як вільного члена вільної державної спілки слов’янських народів»[14, c.212].

Товариство вкоренило в історії національний рух за самовизначення та боротьбу не усно, а політично виважено та державно перспективно.Головне, що було залучено широку інтелігенцію. Справді, сутність Кирило-Мефодіївського товариства значно велика . І на підтвердження цього є кілька ґрунтовних міркувань. Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських культурних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики й ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом. Писав Субтельний [17, c.180].

«Братчики» пройшли культурний шлях для побудови політичних перспектив на благо України та її народів. Вони , науковці, інтеліґенти та вчителі з різних кіл соціального сорту сали одним рядом муштрувати права для народу, чим піклувався невпинно М.Гулак. Згадали ж , що царат плюндрує традиції на землі своїй – подбали про альтернативу його відторгнення, для чого мудрі ідеї республіканського духу та козацької демократії пропагував М.Костомаров. Забували у народі рідне слово – не втримувався від нарікань на це П.Куліш. А , що найгірше, ярмом кріпацтва, у тенета моральної неволі заганяє цар – абсолютист народ , то пророчими словами вклав цеглину для фундаменту порятунку Т.Шевченко. Про себе він сказав: “Історія мого життя є частиною історії мого народу”[10, c.312].

Безперечно, що час був терпким та для нації з козацькими традиціями гірким. «Дожилась Україна до самого краю, гірше ляха її свої ж діти розпинають» - не зволікав насторожувати революціонер-романтик Шевченко. Він зважив на проблеми, що спіткали народ через сваволю своїх же місцевих політичних вельмож. Він не сприйняв феодальний устрій, не віддавав шани його адептам та й не поспішав на мисленнєву згоду з буржуазним капіталізмом ( на прикладі США), а міркував національним мозком та переймався щирим серцем за соціальну долю країни. Про роль Тараса Григоровича в течії розвитку нації годі й добавити дещо, лише залишається констатувати його рішучість та волелюбність, за що мав честь і поплатитись , але не здатись на поталу суму та перепонам долі:

В  неволі, в  самоті  немає, 
Нема з ким серце поєднать. 
То сам собі оце шукаю 
Когось-то, з ним щоб розмовлять [19, c.117].

На середину ХІХ століття української бездержавності та культурної стангнації «братчики» вивели українську культуру потугами , в першу чергу, Шевченка на високий щабель розвитку, яскраво підкреслили її самобутність та переконали уми світу, що вона є частиною європейської цивілізованої сім’яї. Останнє і породило мудрі політичні думки про національний паритет та слов’янську федерації, розумний панславізм.

На сьогодні здається, що товариство відіграло важливу роль в існуванню національного руху на українських землях. А великою мірою, воно пролонгувало політичні надії, які трансформували нарешті з культурного захисту народу. Правникам видається система державного устрою та співвідносин слов’янських братів-народів варіантом на той час малоздійсненним, бо ж не було суспільного бажання , яке ущімлювалось адміністративним апаратом. Кумедно, але вона нагадувала б нинішню модель державно-національної взаємодії країн Європи, що формовані у вільних об’єднаннях з урахуванням їх соціальних, культурних притаманностей та санації економічних перспектив. Певною мірою ідеї ,пропаґовані товариством, хотіли відбути американський проект державотворення, вони черпали силу з мужності адептів Великої Французької революції. Цьому послугувало опрацювання учасниками братства літератури просвітників та «аполоґетів хорошого світу» , наприклад Вольтер , Байрон чи то Гердер. Усі вони народжували мудрі зерна ліберальних змін та доречного соціального лаштунку у державах. Вони були романтиками, але їх твори залишали політичні відблиски, які пробивали проміння через терни абсолютисько-царської збалансованості та суспільного консерватизму.

З поміж головного, Йоганн-Готфрід Гердер (німецький філософ), що жив на межі століть XVIII-XIX любив козацький ідеал України, шанував її історичні намагання та пророкував їй шанобливе майбутнє. Визнаний у світі культуролог визначив формотворчий базис народу, де його атрибутами була мова , культурні досягнення, література, адже , коли пишуться твори мовою певної нації, то шанси на відмирання тої мови з кожним твором зменшені. А українці-ті, хто заслужив на своє історичне визнання, бо вони мають згадати історичні ноти своєї нації та осягнути все почуттям національного будівництва. Не лише такими приємними нотами , які могли вплинути на становлення думок «братчиків», оспівувалась їх програма. Завдяки волелюбній традиції Івана Мазепи, про Україну дізналась Європа з рядків Вольтера, Байрона. А даний гетьман став ланкою військово-політичної боротьби народу. Вважати за потрібне можна і продовження боротьбу у культурно-політичних , літературних формаціях членів Кирило-Мефодіївського братства в умовах тотальної бездержавності та соціального гніту.

Із вище зазначеного, виокремимо сутнісну думку , що охарактеризувала б значення товариства в історії України. І це можна назвати феноменом. Як мінімум, тому ,що братство увібрало політичний етап становлення української думки після культурних, скріпило соборні наміри із Галичини до Наддніпрянщини і Слобожанщини. «Братчики» засвідчили ревні намагання київської та харківської інтеліґенції у своїй основі до національного пробудження та створення умов росту плодів, що мали б вийти з-під пильних намірів їх аполоґетів.

 

Висновки

Що може стати для українця щастям ? Не лише мир, праця та щастя , а й національна ідентифікація, що скріплена палким патріотизмом до рідної землі, яка дає працю, широке блакитне небо, що уможливлює мир над злободенною наснагою народу та воля. Останній постулат є закоріненим у ментальності багатьох націй, головним залишалось би знайти його чи народити. Гадаю, що відродженням національної волі зайнялись «братчики». «І на оновленій землі врага не буде супостата…» писав літературний натхненних організації імені Кирила і Мефодія Т.Шевченко. Вбачаю феномен Кирило-Мефодіївського братства у тривіальних просторах та науково зрозумілих аргументах – у відтворенні законних прав на національне відтворення буття на Богом даній землі:

« Борітеся — поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!»

Товариство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Зуміли лише декілька разів зібратись «братчики» протягом 14 місяців. Завжди була притаманна їм філософська чи політична дискусія, на жаль, одну з таких відвідав і донощик Петров. Проте, цим терміном вони скористались так, що підготували ряд положень своєї програми.

Існувало товариство у 1846-1847 роки . Це роки кріпосного ярма та пильного абсолютизму імператора Миколи І, деспотизм якого не бачив краю у безлічі державних справ.

Основну мету братства висвітлено прагненням подолати недоцільний політичний лад та дарувати справедливі соціально-національні права народам всього слов’янського світу. Вони діяли на засадах християнства та намагались імплементувати національно-державне визволення рідної української землі. А головне, довершити ранішні початі козаками форми демократії з республіканським типом управління. Правовий ґрунт «братчики» черпали з взірців систем США та Франції. Приємним фактом був момент визначення центу федерації – Києва. Природньо, що провідна роль відводилась для України як каталізатора співнародного товариства слов’ян. Прагнення того ,що федеративний устрій, як найщасливіший перебіг суспільного життя слов'янських націй був найальтернативнішим. Ми почали уявляти всі слов'янські народи з'єднаними між собою у федерації подібно до давніх грецьких республік або Сполучених Штатів Північної Америки, з тим, щоб усі перебували у міцному зв'язку між собою, але кожна зберігала свято свою окрему автономію [7, c.180].

Нині, фактично, у працях чи кожного історика чи політолога, що вивчає становище української політичної думки періоду ХІХ століття, звертається увага на феном Кирило-Мефодіївського братства. Оцінюють його політико-правові ідеї та програмні настанови для їх реалізації. Як для політичної історії України, так і для культурної через здобутки членів братства, феноменальність ідей є цікавим вираженням філософсько-політичної думки українців у формі бездержав’я сивої давнини. Варто відзначити, що у самих же творах «братчиків» мржна знайти цінні арієнтири для досліджень правової думки України. До когорти таких варто віднести публікації самих кирило-мефодіївців, а також у працях Олександра Кониського, Сергія Єфремова, Дмитра Багалія, Михайла Грушевського, Михайла Возняка та інших.

Українська національна ідея завше була субтильною та хворіла на віруси зовнішніх впливів та інтервенції в її територіально-народний простір. В політиці Російської імперії братство підбурило до пошуку універсального ключа вирішення українських проблем: все нові і нові репресії застосовувати.

Кирило-Мефодіївське товариство справило невмирущий орієнтир на побудову державності, розвитку культури, збагачення арсеналу літературописання, збереження духовно-моральних чеснот нації, її традицій та у той буремний час дозволила зайти проекти побудови ліпшого життя. На цьому напрямі вони бачили потребу консолідації народів, порозуміння їх національно-визвольних потреб та доцільності побудови слов’янського простору поваги , що б скріпився правовим фундаментом та відтворив загальнолюдські цінності.

 

Список використаної літератури:

 

1. Бойко О.Д. Б 77 Історія України: Посібник. — К.: Видавничий центр «Академія», 2002. — 656 с. (Альма-матер).

2. Возняк, М. Кирило-Мефодіївське Братство [Електронний ресурс] / написав Михайло Возняк. — Електрон. текст. дані (1 файл : 88,2 Мб). — Львів : Накладом фонду «Учітеся, брати мої», 1921 . —(Учітеся, брати мої!; ч. 3).

3. Господин А. Микола Костомарів. — Вінніпег, 1986. — 36 с.

4. Гучко Г. Ренесанс в Україні та Кирило-Мефодіївська традиція // Вісник Львівського унів-ту. Філософські науки. – Львів, 2003. – Вип.5. – С.264–273.

5.Дорошенко Д. Нарис історії України. — К., 1991. — ТЛІ. — 350 с.

6. Історія української літературної мови / І. Огієнко ; упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та прим. М. Тимошик. - К. : Либідь, 1995. - 296 с. : іл. : ім. покажч.

7. Кирилло-Мефодиевском обществе и идеологии его членов см. Зайончковский П. А. Кирилло-Мефодиевское общество (1846-1847). М., 1959.

8.Кирило-Мефодіївське товариство : у 3 т. / АН УРСР. Археогр. комісія та ін.; упоряд. М. І. Бутич, І. І. Глизь, О. О. Франко; редкол.: П. С. Сохань (голов. ред.) та ін. — К.: Наук. думка, 1990. —

Т. 1. — 1990. — 544 с.

Т. 2. — 1990. — 696 с.

Т. 3. — 1990. — 440 с

9.Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. — К., 1990.—С.425-438.

10. Культурологія: теорія та історія культури: Навчальний посібник Автори: Тюрменко І.І., Горбула О.Д. | Рік видання: 2004 | Видавець: Київ: Центр навчальної літератури | Кількість сторінок: 368

11. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні Курс лекцій: Навч. посіб.- К.: Вища шк.: Т-во "Знання", КОО, 1999. - 543 с.

12.Пасічник  М.С.  Історія України: державницькі процеси, розвиток культу ри та політичні перспективи : навч. посіб. — 2-ге вид., стер. - К.: Знання, 2006. — 735 с.

13. Політологія: Навчально-методичний комплекс Автори: Кирилюк Ф.М., Конверський А.Є., Білик В.Ф. | Рік видання: 2004 | Видавець: Київ: Київський нац. ун-т ім. Т. Шевченка | Кількість сторінок: 697

14. Полянський О. А. Історія України : / Олег Полянський, Руслана Труба. – Л. : ЛДУФК, 2011. – 468 с.

15. Радько П.Г. Національні традиції державотворення в українській історіографії та політичній літературі ХІХ-ХХ століть: концепції, ідеї, реалії. - К., 1999. - 387 с.

16.Салтовський Олександр  Іванович  Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку XX сторіччя). — К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. — 396 с.

17. Субтельний, Орест. Україна: Історія: навчальниц посібник / О. Субтельний. - 3-тє вид.,перероб.і доп. - Київ : Либідь, 1993. - 720 с.

18. Україна і Росія в історичній ретроспективі. Верстюк В.Ф., Горобець В.М., Толочко О.П. Том 1. Українські проекти в Російській   імперії . - Київ: Наукова  думка, 2004.-501 с . 

19. Шевченко Тарас  Кобзар : Повне видання в трьох томах / Т. Г. Шевченко. – 2-е вид. – [Мюнхен]: Видання книж. т-ва "Універсальна бібліотека", 1947. Том 1. На чужині. - 1947. - 127 с.

 

Источник: портал www.KazEdu.kz

Другие материалы

  • Українська нація в романі П. Куліша "Чорна рада"
  • ... погляди П. Куліша «Чорної ради» цілком можна назвати державницькими, хоча й зрозуміло, що тоді не могли вони прозвучати на повен голос, бо сам піднаглядний Куліш мусив неодноразово застерігати свою лояльність і говорити про «націю в етнографічному, а не в політичному розумінні». Втім, українська нац ...

  • Формування національної свідомості учнів у десятому класі в курсі вітчизняної історії
  • ... що найбільше впливають на формування національної свідомості учнів, важливе місце посідають гуманітарні предмети і насамперед історія України. У ході її вивчення формується історична свідомість людини, що є чи не найвизначальнішою складовою національної свідомості. Курс історії України покликаний ...

  • Теорія держави права Б. Кістяківського
  • ... правових ідеалів, то вони були протестом проти свавільної влади держави, яка трактувала позитивні закони як остаточні принципи справедливості. 2.2 Соціологічна юриспруденція Неокантіанська теорія права Кістяківського характеризувалася первісним методологічним дуалізмом між нормативною та емпі ...

  • Українська національна ідея
  • ... втомлений від перенапруги океан, затих, ліниво похлюпуючи вряди-годи млявою хвилею? Якщо національна ідея не спрацювала в умовах державності, то чому? Колись Костомаров порівнював українців з поляками: "...Це ніби дві галузі, які виросли супротивно: на одній зложено й виховано панство, на друг ...

  • Політологія
  • ... , зокрема в українському суспільстві. Так, новітнім терміном є поняття “посттоталітарне суспільство”. Посттоталітарне суспільство – збірне політологічне поняття, що позначає всілякі суспільні устрої, котрі виникають у процесі руйнування тоталітаризму, після нього і на його руїнах. Характеризуючи так ...

  • Культурологія. Українська та зарубіжна культура
  • ... З. Фрейда. – М.: Знание, 1989. – 60 с. 6.  Киссель М.А. Джамбаттиста Вико. – М.: Мысль, 1980. – 197 с. 7.  Культурологія. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник (М.М.Закович, І.А.Зязюн, О.М.Семашко та ін.). – з вид. – К.: Знання, 2007. – 567 с. 8.  Фрейд Зігмунд. Вступ ...

  • Гетьманщина і розвиток українознавства
  • ... ї перемоги 1 грудня 1991 р. в час всенародного референдуму й проголошення та світового визнання України суверенною, незалежною державою. Аналітичними контрастами позначений і розвиток українознавства. Початок XX ст. — це час його багатостороннього й динамічно-змістовного розквіту. Достатньо ...

  • Аналіз наукової спадщини М. Костомарова
  • ... іальне і національне визволення. Саме опозиційність до самодержавства, інтерес до історії масових народних рухів і становить основну цінність історичної та наукової спадщини М. Костомарова [див.:9, 101].   2.5 «Книга буття українського народу» «Закон Божий (Книга буття українського народу ...

  • Романтизм як стильова течія української літератури першої половини 19 століття
  • ... ї літератури. Український романтизм має багато спільного з романтизмом загальноєвропейським. Але водночас це є глибоко національне явище, живлене українським корінням, українським світосприйняттям і українською історією. Окрім цього, “романтизм як етнокультурна домінанта першої половини 19 століття ...

  • Модернізм в українській культурі кінця ХІХ-початку ХХ століття
  • ... . І в цьому вона стала одним із творців модерного українського театру. Тепер детальніше зупинимося на стилях та течіях кіця віку. Неоромантизм – комплекс художніх явищ, який формувався наприкінці ХІХ ст. Він генетично пов’язаний з романтизмом початку століття, але містить у собі також елементи ...

  • Політологія. Політичні системи в Україні
  • ... і) фази розвитку до стадії цивілізованості (станово-класовий устрій, чітка диференціація суспільства з наявними механізмами ре­гулювання суспільних суперечностей); інституціоналізація політичної системи українського суспільства феодального типу (князівська державність, інтеграція ранніх мікрополі ...

  • Соціально-економічний розвиток українських земель у XIX ст.
  • ... менші. У 60 – 80-х роках XIX ст. в Україні під владою Росії в цілому завершився промисловий переворот, тобто перехід від мануфактури до машинної індустрії. На великих капіталістичних підприємствах – заводах і фабриках –застосовувалися досягнення науки і техніки. Економічний розвиток визначали ...

  • Основи філософії
  • ... товариськості, психологічного розуміння чужого душевного життя... здатність до інтроспекції і споглядальної настроєності" (Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. Мюнхен, Львів, 1995, С. 155). Антеїзм, екзистенційність та кордоцентризм - характерні риси, якими визначається специф ...

  • Громадсько-культурна діяльність князя Костянтина-Василя Острозького
  • ... nbsp; Дзюба О. М., Павленко Г. І. Літопис найважливіших подій культурного життя України (Х-середина ХVII ст.).- К.: АртЕк, 1988.- 200 с. 14.       Журко О. Князь Костянтин-Василь Острозький в історичній думці // Історія в школах України.- 1999.- №2, с.35-39. 15.  ...

  • Католицька культова архітектура України XIV-XVIII століть
  • ... каплиць менша за височину самого храму. 3. Розвиток католицької культової архітектури на Україні в XVII-XVIII століттях 3.1 Будівнича діяльність католицьких чернечих орденів Характерною ознакою Католицької Церкви на Україні було зростання кількості чернечих орденів. Найперше досягли ...

Каталог учебных материалов

Свежие работы в разделе

Наша кнопка

Разместить ссылку на наш сайт можно воспользовавшись следующим кодом:

Контакты

Если у вас возникли какие либо вопросы, обращайтесь на email администратора: admin@kazreferat.info